Подорож як наслідок шляху, пройденого по дорозі

Змушую себе писати якомога більше про своє стажування просто на нет-буці, про всі емоції і відчуття, починаючи від самого початку, щоб нічого не забути. 

Є трохи часу перед виходом на роботу, тому скопіпащу перший пост (заготовки готувались кілька днів) і поставлю сюди, щоб не збиватись з графіку і не плутатись потім в подіях).

Є в мене одна така цікава, назвемо це річ: рівно настільки, наскільки я ненавиджу збирати речі і везти їх до транспортного засобу, настільки ж я обожнюю дорогу. З неї починається подорож, а подорож - це вже цікаво. Чи їдеш ти в Крихівці пижиком, чи летиш трьома літаками в Нову Зеландію - немає значення, всерівно це ТВОЯ подорож, щось сокровенне і лише тобі зрозуміле.

Я не зможу висловити всі ті відчуття, які переповнюють мене під час будь-якої подорожі, але їх чудово може висловити наступне відео:

 

Далі - цитую з власних записів, зроблених по дорозі.

Саме зараз лечу в літаку в Мюнхен, авіакомпанія Lufthansa, кльова махіна, шумить постійно, але здається куди менше, ніж на вітчизняних кукурудзниках).

В аеропорт ми дістались на таксі за ціною автобуса). Зупиняється біля нас машина з фразою «В аеропорт? За 30 грн. з кожного підвезу!» Прикольно, автобус також 30 грн!) Виявилось, що дядько й так їхав по справах в ту сторону, тож не випадало їхати порожняком, якщо тут можна ще й молодим людям добру справу зробити)).

Дуже красива траса на Бориспіль вночі. По 4 смуги з обох сторін, 3 ряди ліхтарів посередині тягнуться здається на десятки кілометрів вперед. І ось ми під’їжджаємо до терміналу F. Порадував Бориспіль – нормальний сучасний аеропорт, хоч, звісно, не такий велетенський і красивий, як аеропорт Анталії скажімо. Але принаймні нема навіть що порівнювати з тим, який я бачила наприклад у Чернівцях). Близко 20 пунктів реєстрації (вона ж – збір багажу), дуже швидкий Wi-Fi, і кави з автомату можна випити всього за 5 грн. Отак посиділи ми на «очікувальних» місцях трохи більше години, а близько 5-ї пішли «чекінитись». Валіза моя заважила всього 21,7 кг. 

Без проблем пройшла паспортний контроль і посадку на літак, перед тим трохи посидівши в залі перед воротами №6 та протриндівши весь той час з Тарасом. За дверима сходи завели нас вниз на вулицю, до спеціального автобуса, який довіз нас аж до трапу літака. Саме вчасно, бо декілька хвилин по тому, коли я вже розмістилась на своєму місці біля ілюмінатора, коли завелись двигуни, і літак поїхав на злітну смугу, почав накрапати легкий дощ. 

Злетіли ми досить легко і непомітно, майже відразу занурившись у густі-густі білі і пухнасті хмари. Всю дорогу і навіть зараз, коми ми летимо, уже здається над Польщею, під нашим боїнгом вирує біле невагоме море. Щось приблизно таке мабуть відчували древньогрецькі боги, живучи на білосніжному Олімпі)).

До слова, дуже хороший літак трапився. Як я вже писала, голова від його шуму, за моїми прогнозами, майже не болітиме. Тут дуже акуратний і чистий салон, зручні крісла, афігенний персонал, який говорить в основному німецькою та англійською). Нас уже й встигли погодувати). Легкий, «німецький» либонь, закусняк з гарячого бутерброда, маленького кексика і напоїв за смаком. Смак доволі синтетичний, особливо у того бутерброда (сир-курятина-помідор у булочці), сир якого за консистенцією і дотиковими відчуттями язика нагадує серветку, а колір ідентичний з неприродно-жовтогарячим логотипом компанії Lufthansa (в тон до мішалочки для чаю), хоча загалом (на голодний шлунок) все смакує дуже навіть добре!) 

Поки що я зробила позитивні висновки про дані авіалінії, порівняємо ще з дорогою на Белград).  В салоні, до речі є досить вільних місць. А летять переважно або якісь бізнес-мени наші або, судячи зі зовнішності, німецькі дідусі;).

Мюнхенський аеропорт здивував своїми розмірами – не менший мабуть, ніж вищезгаданий в Анталії. На паспортному контролі знову просканували ручну кладь (багаж не видають, бо він собі попрямує до Белграда без участі моїх рученят – от і добре!), мене саму теж «просканували», перевірили паспорт і сумочку, усміхнулись на прощання і пустили тинятися аеропортом шукати свої «ворота» в літак.

В Белград долетіла теж так само прекрасно. Правда тут уже німці якось нетрадиційно не порадували славетною точністю – посадка на рейс була лише за 20 хвилин до відльоту (ну з цим в них чомусь так заведено), а от злетіли ми десь годину після того, ніж мали б!) Ну, зате з сервісом було все ОК).

До речі, вперше в житті я побачила чергу з літаків перед самою злітною смугою! Наш, за моїми підрахунками, був десь 9-10-м(!) по порядку. Щоправда, ті «махіни» пускались вперед кожні 2-3 хвилини, і це в мене викликало асоціацію з якимись олімпійськими спортивними змаганнями. Або з маршрутками біля ЦУМу в час пік). 

Політ тривав тепер уже 1,5 години, за які я встигла натрохи відрубатись-відпочити, пропустивши через це крихітний ланч, але зате встигла помітити, як ми пролітали над просто неймовірними горами та скелями, судячи з вигляду та здогаду, – Альп. 

Поруч сидів уже доволі старший американець. Прикольний такий, щось трошки балакали). Встигла помітити в нього дипломатичний паспорт Штатів, - цікаво, з якою ж такою місією він летів у Белград).. Бо з вигляду аж ніяк не схожий на дипломата – простий такий дуже бородатий дядько в штанах кольору хакі і футболці (геть не схожий на чуваків, які летіли з Києва до Мюнхена при повному параді, працюючи всю дорогу в літаку і рішаючи всякі справи по телефону аж до самого відльоту, і це в пів7-ій ранку..)

В аеропорту мене зустрів Петар – мій бадді, і повіз до мого нового житла. Але це вже історія №2, а зараз мені пора йти).