Я їду додому. Як це було

“Ну, то як ти почуваєшся з приводу того, що їдеш додому?” – звучало уже мабуть вдесяте напередодні мого від’їзду додому. А я якраз не маю ні найменшого поняття, як саме я почуваюся, бо всередині якийсь змішаний і е-е-е “неемоційний” клубок відчуттів. Просто здається, ніби тебе акуратно вирізають манікюрними ножицями з картинки одного середовища, і, як колаж, приклеять завтра до нового, і ти відчуваєш, що спочатку до нього трохи не пасуватимеш)..

Тиждень-два перед відльотом зовсім не було відчуття, що їду додому, що скоро перетинатиму повітряний простір в майже 1000км, що рано вранці буду в одній країні, перед ланчем – в іншій, в обід приземлюсь на рідну землю, а їсти при цьому буду взагалі в повітрі.
Не було ні відчуття “О, ще якийсь тиждень, і я вдома. Нарешті!..”, ні чогось на зразок “О, як я не хочу повертатись і покидати Сербію..”. Дивно, але факт близької подорожі сприймався буденно, звично і “ненапряжно”, так, ніби їхати треба було максимум в село до бабці;). Чи це такий своєрідний дорожній стрес, чи я так призвичаїлась до дороги, що зайвих емоцій не було, – це для мене й досі загадка.

У американському трагікомічному фільмі “Elizabethtown” герой розповідає про таке явище, як “last looks”. Мовляв, він став експертом в цих “останніх поглядах” людей, які, трапляючись йому на життєвому шляху, якось так по-особливому дивились на нього, коли він з ними бачився востаннє. Він ловив ці погляди і міг би створити колекцію спогадів про них.
Подібне за собою помітила я в останні тижні свого перебування у Белграді, з тією лиш різницею, що погляд був один – мій, спрямований на певні місця, вулиці, будівлі чи живих істот. Я ловила їх без особливого відчуття ностальгії, лише через бажання закріпити в пам’яті окремі моменти чи кадри, звернути на щось увагу і не упустити якоїсь деталі. Здебільшого все вилилось у фото, а що не змогла сфотографувати з вікон міського автобуса, надіюсь, залишиться в спогадах).

...В ніч з 28 на 29 грудня спати було ніколи. О другій ночі за мною приїхав мій бадді Петар, щоб відвезти мене в аеропорт, бо о 5.15 відлітав мій перший літак Белград-Відень. Спаковані сумки чекали в моїй порожній кімнаті. Єдиним нагадуванням про те, що я жила тут цілих 3 місяці, був стіл, заставлений кількома коробками, непотрібними кульками, пристроєм для зважування і невеликим пакетом з дрібними лахами, які я залишала тут, щоб не перевантажувати валізу. Попрощались зі сусідкою Міленою, сіли в машину і вирушили в дорогу, попутно підібравши айсекера Педжю, який вирішив проїхатись з нами, щоб провітритись після напруженої роботи над дизайном братової гітари.

Десь по 3-ій я здала багаж на реєстрації (23,5 кілограми, з яких пів зайвих кіло благородні австрійські авіалінії мені простили;)) і пройшла паспортний контроль. Уже не могла дочекатись, коли сядемо в літак – так сподобалось літати:)! Місце в мене попалось знову біля вікна, 20те, і з ілюмінатора я могла побачити, що сиджу рівно посередині між крилом і двигуном. 

Після раннього сніданку якоюсь синтетичною булочкою з чаєм (порівняно з нею навіть імпортні круасани смакують, як домашня бабусина випічка), сон взяв гору над втомленим від неспання мозком, а година п'ятнадцять у повітрі пролетіли, як нещасних 20 хвилин. Прокинулась я від голосу пілота, який пояснював, що через туман і чергу на посадку ми покружляємо трошки над мерехтливими латками вогників австрійської столиці. Після кількох спроб заходу на посадку ми таки зуміли м’яко приземлитись десь о пів на сьому, і нас традиційно підвезли автобусом до аеропорту. До наступного рейсу Відень-Київ о 9.45 я чекала спочатку з однією сербкою, з якою ми познайомились ще в Белградському аеропорту, а далі – з українкою, яка летіла з Франкфурта додому. 

Дві години в наступному літаку – і я уже в Борисполі, забираю свій багаж, а ще через мить на виході бачу усміхнене обличчя Тараса, який приїхав мене зустрічати. Прогулянка по Києву до вечора, поїзд Київ-Івано-Франківськ з чутливим сном на бокових полицях явно не найкращого вагону, і.... рідне вранішнє місто зустрічає нас дрібним дощиком і мрякою, а при виході з головного вокзалу такі теплі слова на святкових гірляндах бажають щасливого Різдва:).

Франківськ сприймається трохи незвично, на вулицях бракує снігу, як на 30-те грудня. І хоч мені й не віриться, я нарешті вдома:).

P.S. Я на Україні 10 днів. Встигла відсвяткувати в горах Новий рік, завітати до нової кав'ярні з друзями, традиційно поїхати на Різдво в Лани до бабусі з дідом. Поки ще особливо скучити за Сербією не встигла, ну хіба що за винятком фірми і моїх веселих співробітників:). 

Правда, вчора над ранок уже приснилося, як гуляю вулицями Белграда і, як завжди, не можу з першого разу і без пригод втрапити на нову для мене вулицю...:)))